27 вересня 2022 року російські загарбники після 22 днів незаконного утримання депортувала з окупованої частини Запорізької області мешканку села Олександрівка Людмилу Никитенко, яка займалась там родинним господарством. Документатори Об’єднання зафіксували безліч випадків викрадень та незаконного утримання в полоні жителів на Запоріжжі. Людмила Никитенко – одна з них.

5 вересня до її будинку під’їхав мікроавтобус. До оселі зайшли семеро озброєних чоловіків, які не представились. Найбільше серед них виділявся один, який носив руду бороду і був схожий на чеченця. Ще один військовий нервувався та весь час грюкав кулаком по столу.

Чоловіки обшукали будинок, особливо прискіпливо – кімнату доньки Людмили, Христини. Дівчина виїхала за межі країни в перший день війни. Людмила часто спілкувалась із нею, розповідала їй новини з окупації, обговорювала присутність у селі військ РФ.

Під час обшуку російські військові вилучили паспорти Людмили та її чоловіка, дозволили їй надягти спортивний костюм і куртку, а потім запхали до мікроавтобуса. Дорогою жінка здогадалась, що її везуть до СІЗО Мелітополя.

«Мене разом з іншою жінкою утримували в одній з одинадцяти камер. В моїй камері був туалет, два ліжка, стіл, стільці, неробоча раковина та поламаний унітаз. Усі предмети інтер’єру вмонтовані в підлогу. З постільної білизни – тільки подушка і матрац, який мені видали на другий день. Температура в камері залежала від погоди надворі. Щоб зігрітись, я одягала шапку і капюшон, на ноги клала подушку та вкривалась курткою».

В СІЗО щодня о шостій ранку вмикали депресивну музику та шансон. Часто грав гімн Росії. За 22 дні полону двічі видавали армійські пайки.

«Моїй співкамерниці рідні передали мило, яким ми мили голову. На 13 день полону мені знадобилися гігієнічні прокладки. Я сказала про це охоронцю, а він запевнив, що передасть кому треба. Мені й справді їх принесли, але через три доби. Тоді ж видали один рулон туалетного паперу, зубну щітку та пасту», – розповідає Никитенко.

Хлопця, який охороняв Людмилу та інших бранців, звали Сергій, позивний – «Добрий». Він і справді відносно лояльно ставився до полонених. Інколи підгодовував печивом, хлопцям давав цигарки.

Представників квазіутворення «ДНР» та власне росіян Людмилі доводилось бачити під час допитів. Вони були на другий, третій та п’ятнадцятий день її утримання в СІЗО.

«Перший допит проводили знервований чоловік, який був серед тих, хто мене затримував, а також слідчий. Я мала шапку на обличчі – через неї неможливо було побачити нічого навкруги. Слідчий ставив питання про доньку, цікавився, чи правда, що я здавала інформацію. Вимагали, щоб я розмовляла російською. Я україномовна і для того, щоб відповідати російською, мені потрібен був час на формулювання відповіді. Кожен раз, коли я замислювалась, скажений бив мене по голові, але робив це так, щоб не залишити слідів на обличчі», – розповідає жінка.

Після першого допиту Никитенко дали аркуш і сказали писати все, що знає. Жінка написала, що без умислу розповідала своїй дитині й знайомим, які виїхали з окупації, новини про колаборантів, техніку та приїзди до села мародерів із «ДНР».

27 вересня зранку Людмилі знову одягли мішок на голову, посадили в машину і рушили в бік Запоріжжя. Заявили, що везуть на розстріл. За Мелітополем  зізнались, що у Василівці її депортують в Україну.

Людмилі вдалось запам’ятати позивний одного з чоловіків, який її віз, – «Топаз». Він говорив чистою російською.

«Чоловіки, які мене супроводжували, розуміли українську і навіть вміли розмовляти нею. Вони казали: “Спілкуйся, як хочеш, ми – хохли”. Гадаю, вони з Криму, Мелітополя або “ДНР”, але позиціонували себе як ФСБ. Питали про моє ставлення до Степана Бандери. Обурювались: “Ти ж вчилася в радянській школі! Отримала безплатну освіту, була комсомолкою і піонеркою”».

Під час однієї з зупинок Людмилу передали іншим військовим, які довезли її до останнього блокпосту, поставили біля російського триколору і наказали промовити «Слава Росії».

«Я відмовилась, – додає вона. – Зачитали, що мене видворяють за те, що ніби я заважаю новій владі встановлювати порядки та перешкоджаю проведенню референдуму. Я рушила, а за спиною почула: “Надто з пихою пішла! Нумо їй кинемо гранату”. Інший: “Краще – чергу”, а третій: “Та ні, ще не пригнеться, хай іде”».

Людмила подолала пішки близько 50 кілометрів сірою зоною, щоб дістатись першого українського блокпоста.

Публікація підготовлена за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.