“Ми сиділи в окупації у Бердянському районі і багато чого бачили та могли передати дані нашим. Потім нас здав хтось із сусідів, влітку 2023. До нас додому вночі прийшли окупанти і кричали: відчиняй, бо відкриємо вікна і кидаємо гранати. Коли я відчинив, мене зразу мордою в підлогу, жінку і дітей під кулемети.

Мене почали бити вдома, ставили питання: чи знаю я одного чоловіка активіста проукраїнського чи ні, били і кричали - чому у нас із дружиною нема російських паспортів? Росіяни  намагалися мені в руки всунути дві гранати і казали, що мені за це  пришиють 25 років ув'язнення. Це були російські військові та працівники ФСБ. Потім мене вивели за дім, вдягли мені пакет на голову, кинули в “буханку” їхню і увезли.

По дорозі зупинялися десь у посадках, там були ще люди такі ж, як я, з пакетами на головах: я це бачив через пакет, мені дірку зробили, щоб дихать. Я побачив 7 людей. На коліна їх ставили у посадках. Імітували росіяни ці розстріли чи вони були справжні, я не знаю, бо тільки побачив і почув, що їх ставили на коліна і стріляли. А в кінці я почув: “Останнього назад у машину”. А останній був я, мене повезли далі.

Після 1-1,5 години вони повернулися до мене додому, жінці і дітям сказали, що мене вони вже вбили. А вдома у нас шукали схрон зі зброєю і ще щось.

Мене потім три дні тримали на базі відпочинку в холодильній камері прикутим кайданками, били і катували електричним струмом. А потім і мене виводили та робили імітацію мого розстрілу.

Коли мене відпустили, я зразу спробував виїхати з окупації, бо була загроза життю не тільки моєму вже, а і родини. Як виїжджали, це влітку було через Маріуполь, було дуже жарко, а я в олімпійці з довгими рукавами, щоби не було синців від кайданок видно. Я казав окупантам, що їду до тітки у Пітер, показати дітям Пітер.

Ми проходили фільтрації, з нас вимагали по 200 доларів, бо інакше “на СІЗО у Донецьк, а звідти не виходять”. Я давав свідчення в СБУ, після того, як виїхав з окупації, там також побої знімали. У мене були поламані ребра та перенісся, струс мозку, ссадна скрізь, сліди від кайданок сині на руках. На визнання факту позбавлення волі я подав у 2023 грудні, а в лютому 2024 тільки прийшло у відповідь одне повідомлення на вайбер, воно в мене є, що мені відмовили, бо недостатньо доказів мого незаконного ув’язнення. Виходить, я сам себе вкрав і побив, і поламав собі ребра, зробив струс мозку і погрожував сім’ї?

Я в окупації жив 1,5 роки, стільки подав нашим хлопцям інформації. Ризикував життям щоразу. І досі намагаюся їм допомагати, чим можу. А тепер у мене проблема з документами навіть просто визнати факт поневолення росіянами і мати медичну допомогу.

Бо коли я на підконтрольну Україні територію приїхав, в лікарні мені сказали: у нас є  все тільки для військовополонених. А приїхав я з одним паспортом, без нічого: все лишилося в окупації – хата, машина, все життя там лишилося. І саме після виїзду з окупації була необхідна допомога мені та моїй сім’ї: саме тоді і лікарі, і гроші, і тимчасове житло дуже були потрібні”.

Історія пана С., на жаль, не поодинока: людей, що пройшли незаконне ув'язнення окупантами і яким потім необґрунтовано відмовила Комісія у встановленні факту позбавлення особистої свободи через військову агресію росії проти України сотні.

Цей випадок ілюструє, чому для встановлення цього факту потрібен чіткий список документів і алгоритм дій, адже за законом таке встановлення є всього лишень адміністративною послугою.

Нині Об'єднання родичів політв'язнів Кремля працює над свторенням такого оптимального алгоритму дій для цивільних бранців, що звільнилися самостійно поза "обмінами", за підтримки Міжнародний фонд "Відродження".

‍