Священнослужитель Дмитро Бодю з Запорізької області пробув у руках російської окупаційної «влади» дев’ять днів. Це сталося на початку повномасштабної війни. Йому інкримінували антиросійську діяльність та роботу на розвідку США, утримували в брудній закривавленій камері, тиснули психологічно. Зрештою випустили.
Що пережив у руках російських силовиків пастор з Мелітополя Дмитро Бодю та чому українське законодавство, що захищає цивільних заручників, недосконале? Про все це у розлогій статті Радіо Свобода.
Пастор однієї з протестантських церков Дмитро Бодю до повномасштабної війни жив і служив у Мелітополі. Розповідає: на той час він уже мав подвійний досвід вимушеного переселення.
У 80-і роки був змушений тікати через переслідування за віру з СРСР до Америки, де став громадянином США. Повернувся, вів служби в Криму, у Сімферополі. А з початком російсько-української війни 2014-го був змушений перебратися з півострова на материкову Україну.
Дмитро розповідає, що в перші дні великої війни він як очільник місцевого міжконфесійної ради церков ініціював щоденні публічні молебні за Україну. До вірян, які збиралися на площі в центрі міста, почали долучалися жителі, це переросло в мітинги протесту проти окупації, згадує Бодю.
Спершу заходи відбувалися цілком мирно – російські солдати лише стежили за учасниками, згодом почали розганяти, відкривати вогонь.
"Інкримінували те, що нібито я працюю на ЦРУ, казали, що їм потрібні мої канали зв’язку". Дмитро Бодю
11 березня, згадує він, захопили в заручники міського голову Івана Федорова, а за кілька днів, 19 березня, – прийшли й за ним.
«О 6:30 ранку до нас додому приїхала невелика «армія», інакше не назвеш, людей з 15. З усіх боків, через паркан перестрибнули, усі – в повній амуніції – до дверей йшли зі щитами, просто – комедія. Я двері відчинив – вони мене під прицілом в будинок завели. Сина з дружиною вивели в іншу кімнату. Весь дім перевернули, обшукували і будинок, і гараж, забрали комп’ютери, телефони, всі носії, документи. На кухні мене допитували. З дому повезли в церкву. Знову – допит, обшук… Інкримінували те, що нібито я працюю на ЦРУ, казали, що їм потрібні мої канали зв’язку, позивні, мої контакти. Говорили, що я координую підпільну діяльність у місті, керую протестами, фінансую ЗСУ. Це – класика», – зазначив пастор.
У мене не було страху, тоді ми ще не знали про Бучу. Тому я думав, що мене використають як обмінний фонд.
Далі священнослужителя з мішком на голові відвезли до будівлі міської поліції. Бити – не били, але тиснули психологічно, говорить Дмитро.
«Перші два дні було досить жорстко, хоча мене не били. Мабуть, тому що я – громадянин іншої країни, пастор. Перші допити вели військові, ФСБ, контррозвідка. Вели перевірку всіх телефонів, комп’ютерів, питали – хто це, хто то. Військові зразу сказали: «У нас завдання – тебе грохнути, у тебе квиток в один кінець, іди молися». А потім, через те, що інформація розлетілася по світу, у мене багато друзів, які почали звертатися і до посольств, і в Держдепартамент, і американське телебачення до рідних приїздило, – ставлення змінилося. Військові не приходили, приходило лиш ФСБ. Їсти принесли – гаряче, чай, таке. Але я не їв. Вирішив тримати піст, це було перед Пасхою. Я для себе так вирішив. Звичайно, потім ішла вербовка, і гроші пропонували. Проговорювали: ти тут будеш пару місяців, а далі ми тебе відправимо на Москву. У мене не було страху, тоді ми ще не знали про Бучу, про територію, де відбувалися масові вбивства. Тому я думав, що мене використають як обмінний фонд», – говорить пастор.
У брудній закривавленій камері чоловіка протримали майже дев’ять діб: родина увесь цей час не знала, де він. Випустили – несподівано. Дмитро Бодю каже: найімовірніше, отримали на те вказівку «згори». Адже його привезли прямо додому й навіть повернули гаджети. Упродовж кількох тижнів родина пастора ще залишалася в Мелітополі – наводили лад в церкві, допомагали вірянам виїздити.
«Цікаво, що ще коли був обшук, у мене на видному місці лежали гроші , немаленькі суми – але вони їх не побачили. Ніби Бог закрив їм очі. От за ті гроші ми з дружиною допомагали виїздити тим, хто їхав. Це було недешево. Доїхати з Мелітополя до Василівки коштувало 200 доларів», – згадує Дмитро.
Пастор з родиною також вирішили залишити місто. Виїздили тяжко – через Крим, Росію та Латвію.
«З нами, зі мною і дружиною, їхав у машині мій син з дружиною, а в другій машині – донька з родиною. На КПП в Чонгарі нас тримали майже пів доби, перевіряли, вивчали наші документи. Я думав, мене вже й не випустять. Ночували в придорожніх готелях, я знімав з машин українські номери – боялися, що нам спалять автівки», – каже пастор.
Зрештою, через понад тиждень, родина дісталася до Варшави, де Дмитро Бодю знову став вести служіння й допомагати українським біженцям. Зараз пастор разом з дружиною повернулися в Україну, аби продовжувати те, що вважають справою життя. Статусу колишнього цивільного заручника від України Дмитро вирішив не домагатися.
«Мені це наразі не потрібно, я навчився втрачати… Нашу церкву в Мелітополі захопили. Там зараз їхнє «МВД». Дім наш також забрали. Віряни наші зараз – по всьому світу, у США, в Іспанії, в Польщі. Я – громадянин США, і також міг би не повертатися. Але я взяв приміщення для церкви в Києві й буду тут. Українці, як ніколи, потребують підтримки й надії», – говорить він.
Історія пастора Дмитра Бодю, який побував у руках російських силовиків, – швидше виняток, говорить керівник громадської організації «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» Ігор Котелянець.
Переважна більшість українців, які потрапили в заручники, зіткнулися зі знущаннями, тортурами, примусовою працею, каже він.
Ігор Котелянець зазначає: в Україні набув чинності закон «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей», однак в ньому є суттєві недоопрацювання.
За словами Котелянця, закон не передбачає статусу «цивільного заручника», він визначає лиш дві категорії бранців – ув’язнені з політичних мотивів та ув’язнені з прихованим мотивом, говорить він.
"Як людина це може довести своїй державі, що її затримали з прихованим мотивом? Невідомо". Ігор Котелянець
«Закон визначає дві категорії цивільних заручників. Перша – активісти, журналісти, правозахисники тощо – люди, ув’язнені за політичними мотивами, проти яких зазвичай фабрикують справи за «тероризм», «диверсійну роботу» й таке інше. Таких – меншість. І друга – люди, ув’язнені з прихованим мотивом. По суті, це відповідає визначенню «цивільний заручник». Що це означає? Це означає, що окупант цю людину ув’язнив і має якийсь прихований мотив, наприклад, вимагати від якоїсь третьої сторони – від держави, родичів – чогось. Як людина це може довести своїй державі, комісії при Мінінтеграції, яка встановлює факт незаконного ув’язнення, що її затримали з прихованим мотивом? Невідомо. Це абсурд. Ці люди також не можуть довести, що вони займалися певною активною політичною діяльністю, бо вони нею не займалися, – щоб отримати статус ув’язненого з політичних мотивів», – говорить Ігор Котелянець.
Окрім того, факт незаконного ув’язнення в Україні зазвичай встановлюється постфактум – тоді, коли людину обміняли або вона якимось іншим чином, як пастор Дмитро Бодю, вийшла на волю, говорить Котелянець. У другому випадку – це набагато складніше, каже він.
"Коли людина повертається додому, їй потрібна допомога швидко. Їй доводиться самій проходити шлях, щоб встановити факт незаконного ув’язнення". Ігор Котелянець
«Факт незаконного ув’язнення мав би встановлюватися одразу, як тільки людину ув’язнили. Чим швидше, тим краще. Чому? Бо ми не знаємо, коли це звільнення відбудеться. Валентин Вигівський сидить уже 10 років. Багато людей сидять роками, дехто – не дочекався, помер. А допомога їм потрібна одразу, як тільки вони потрапили до ув’язнення, – їм і їхнім рідним, які борються за їхнє визволення», – зазначає керівник громадської організації.
«Коли людина повертається додому, їй потрібна допомога швидко, бо вона, як правило, з окупованої території, їй немає де жити, вона зазнала тортур, перебуває в пригніченому моральному стані. Їй доводиться самій проходити шлях, аби встановити факт незаконного ув’язнення. Тим, хто виходять за обмінами, зробити це легше, а тим, кого відпустили просто так, – набагато важче. Як їм довести, що вони були в полоні, а не десь відпочивали? Зараз ми розробляємо алгоритм для таких людей», – говорить Котелянець.
"Закон ухвалених на рівні парламенту, а на рівні Кабміну не розроблені порядки, яким чином реалізовується та чи інша пільга". Ігор Котелянець
Ігор Котелянець констатує, що українське законодавство обіцяє колишнім бранцям та їхнім родичам грошову допомогу, медичну та психологічну реабілітацію, безоплатну освіту та іншу допомогу. На практиці їм виплачують лише грошову компенсацію. Інші механізми надання пільг не діють, стверджує він.
«Закон ухвалених на рівні парламенту, а на рівні Кабміну не розроблені порядки, яким чином реалізовується та чи інша пільга. Наприклад, медична та психологічна реабілітація, якої потребують люди. Наразі в нас існує лише постанова 296 Кабміну від 15 березня 2024 року про надання медичної допомоги, але вона поширюється лише на людей, які вийшли на волю за обмінами. І це також проблема», – каже правозахисник.
За припущенням громадської організації «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля», цивільними заручниками Росії наразі можуть бути близько 20 тисяч українців.
За словами Лубінця, навіть на Київщині, яка найменше часу була під російською окупацією, близько 600 цивільних громадян України потрапили у російський полон.
Омбудсмен зазначив, що «цивільні – найважча категорія для повернення», зокрема, через те, що частина з них засуджена до великих термінів за надуманими звинуваченнями в шпигунстві, терористичній діяльності, фінансуванні терористичних організацій тощо.
