«Ввечері 7 березня 2022 року я йшов на дачу та мене перестріли російські військові. На тій вулиці було дуже темно. Коли я йшов врізався, ймовірно, в БТР. Подумав, що може зараз акуратно «прослизну», але в техніці вимкнулось світло і мене побачили.

Підійшли військові та одразу потягли до мене дерева. Сказали, щоб я ногами ліг на землю та «обняв» стовп. Потім одягли на руки й ноги пластмасові затяжки. Один з окупантів направив мені пістолета в лоб, а другий — автомат в груди. В мене забрали цигарки, запальничку, телефон, ліхтарик і паспорт.

В телефоні дивилися соцмережі, фотографії з галереї, все. В одному з каналів у Telegram висвітилося повідомлення «Нікому не сповіщайте пересування ЗСУ». Військові почали допитувати: що це за спілкування таке, хто мої родичі, де навчається донька, де я служив. Після огляду повернули мені тільки паспорт.

Лежав я довго на землі. Тільки коли почало світати, ноги розв’язали й посадили біля воріт. Там мене тримали до ранку. І весь час я був в пластмасових стяжках. Після них сильні сліди залишилися й понині. Я просив послабити, але відмовляли.

Мені зав'язали очі, але я проморгав одне око і трохи бачив. Приїхали два чи три «тигри» і з них вийшли офіцери – чисті, охайні, в зелено-жовтих камуфляжах. Вони спілкувались між собою та чекали колону техніки. Дійсно приїхала колона: БТР, близько 50 тентованих «Уралів» з особистим складом офіцерів. Військові спитали у начальства, що зі мною робити. Ті сказали, що завести на територію їхнього штабу.

Мені привезли до штабу, посадили під навіс на диван на вулиці. Оглядали мені плечі, пальці – шукали сліди від приклада, татуювання. Я думаю, намагалися зрозуміти чи я військовий, але у мене була наколота тільки група крові на грудях. Я спитав чи довго сидіти. Сказали, що по мені питання вирішуються.

Повели до підвалу та через деякий час почали допит. Пістолет до лоба ставили, по голові пару раз вдарили. Питали про ТрО, прізвища, схови зі зброєю. Я казав, що нічого не знаю.

Сидів в підвалі тиждень. Кожен день мене били гільзами по суглобах, голові, гирями били по колінах, кулаками по ребрах. Годували так, що я за тиждень, вибачте, в туалет ні разу не сходив: раз в день давали недоїдені сухпаї, паштети й зморщені яблука. Єдиний промінець світла був на стелі, де труба входила в бетон.

Коли мене випускали в туалет, я бачив цей підвал повністю та розумів, що я не єдиний заручник. Ми спали на двоярусних стелажах та були постійно пристебнуті пластмасовими наручниками до стійок цих стелажів. Познайомився з трьома чоловіками з села Семенівка: найстарший Анатолій, його кум Славік та Женя з циганського поселення. Хлопці казали, що були в ТрО та окупанти викрали їх.

Найбільша кількість заручників, що сиділа зі мною – 13 людей. Військові заходили до нас, як до «зоопарку», бо нас за людей там не рахували взагалі. Деякі військові були в балаклавах, може ФСБшники, били сильніше інших. Був серед них один й адвокат, чоловік середнього зросту в камуфляжі.

За час мого перебування у підвалі застрелили людину.

У той день росіяни приїхали п’яні. День в них був поганий, бо повернулися з двохсотими та двохсотими. Зайшли та почали заставляти співати гімн РФ. Стріляли біля вух, заряджений автомат до рота засовували. Казали, що ми «уроди» і «бандерівці».

Вітя Лось, мій знайомий, сидів у робочій вицвілій курточці на великому резервуарі з фарбою. Ми працювали разом у вагонному депо. Він займався худобою, годував курей та свиней в приватному секторі. Один із військових сказав до іншого, тицяючи на Вітю: «Подивись на нього – справжній бандерівець. В нього і куртка бандерівська!». Окупант приставив автомат йому до голови спитав: «Мужик, як ти вважаєш: пора тобі вмирати, або не пора?». Вітя каже тихенько: «Не пора», а окупант у відповідь: «А я вважаю, що пора» – і вистрілив два рази.

Я закрив очі та почув лише як по банці ляпає кров. Відкриваю – сидить Вітя з дірками в голові в метрах двох від мене. Ніч він з нами просидів мертвий. Зранку прийшли військові та засунули його в білий мішок, як з-під цукру.

Відпустили мене через 6 днів – 13 березня 2022 року. Прийшов адвокат, вивів мене й каже, що відпустять мене з умовою – якщо я на камеру скажу, що я такий-то, перебував у полоні, але претензій не маю. Я зробив, що говорили. Після цього мені натягнули шапку на очі, вивели за ворота і відпустили. Пішов додому.

Поки мене не було, жінка та мати кожен день по два рази ходили до комендатури, але їм казали, що цивільних не тримають».