«Мій син, Сергій, з моменту окупації Токмаку переховувався у друзів, а 10 серпня 2022 року повернувся додому. Він служив в АТО та мав татуювання з українською символікою. Ми спочатку шукали майстра в місті, який би їх перекрив, а потім — фарбу для татуювання. Коли ми її нарешті дістали, то вже стало непотрібно. Бо мого сина забрали.

10 серпня 2022 року о 12:00 приїхали до нашого дому близько 15 військових у масках. Вони зайняли будинок повністю: в кожній кімнаті стояв мінімум один військовий, а нашу вулицю перекрили. Між собою солдати не розмовляли, лише мені ставили питання і вимагали речі: шукали якісь «ботинки» та військову форму. Тих речей, який вони просили, в нас не було. Під час обшуку, який тривав 2 години, мого сина вивели й посадили в машину. Забрали дитячу відеокамеру та телефон для перевірки.

Два місяці Сергія тримали в ізоляторі. Я носила «передачки» та отримувала записки, де він просив йому принести цигарки, ліки, чай та каву. Спочатку можна було приносити двічі на день, але потім урізали до одного разу. Я знаю від тих, хто сидів разом з Сергієм, що в СІЗО його били. Деяких хлопців випускали через місяць або два. Один з тих, хто сидів з моїм сином в одній камері, прийшов до мене та розповів, що з Сергієм все нормально. Але я відразу зрозуміла, що правду він все одно не розкаже.

На початку жовтня сина вивезли в Бердянськ до колонії № 77. Я їздила туди три рази та відвозила сину теплі речі. Щоб зробити «передачу», треба було обійти колонію та зайти через підвальний вхід. Там речі забирав молодий худорлявий росіянин. Останній раз, 17 листопада, мені сказали, що Сергія більше тут немає. З того моменту і по сьогодні, я не знаю де мій син.

Наша родичка в Запоріжжі написала заяву до СБУ та здала ДНК-тест. Ми телефонували до Національного інформаційного бюро і писали дописи в соціальні мережі про зникнення Сергія».