Юрій Армаш — військовий медик, пробув у російському полоні рік. Зустрів повномасштабне вторгнення в Олешках, це Херсонська область, лівий берег. Юрій не зміг кинути поранених військових, тому певний час залишався в окупації. Потім з побратимами вирішив спробувати вийти на підконтрольну Україні територію, але на блокпосту росіяни опізнали у ньому українського військового. Юрій потрапив у полон в окупованій Новій Каховці. Спочатку росіяни утримували його там, потім вивезли в окупований Крим, а потім — на територію РФ у Ростовську область. Додому повернувся під час обміну 26 квітня 2023 року.
Юрій Армаш: В Олешках на момент вторгнення армії РФ залишалися українські військові, які перебували у цивільній лікарні. Були ті, які лікувалися у лікарні до повномасштабного вторгнення, і були ті, які отримали поранення у перші дні захоплення лівобережної Херсонщини. На жаль, більшість з них я зустрів потім у полоні, у Криму. Адже росіяни згодом виловлювали наших військових по лікарнях. Були навіть моменти, коли медсестри ховали наших військових до підвалу. Але слід зрозуміти, що погрози були настільки серйозні й реалістичні, що мало хто їх витримував.
Юрій Армаш: Для мене був шок, що окупанти змогли зрозуміти, що я військовий. Ми почистили всі свої мобільні телефони, але я не повірив тому, що навіть почищений гаджет можна пропустити через спеціальні програми, щоб відновити дані. Саме ці програми вони й застосовували. І у них були наші військові бази. І хоч ці бази були і застарілі, приблизно 2019-го року, але оскільки я служу з 2017-го року, вони мене в них знайшли. Спочатку окупати інкримінували нам те, що ми розвідники, але у відділку поліції у Новій Каховці, куди нас привезли, мені одразу сказали: «Пане начмед, ми раді вас зустріти».
Юрій Армаш: 24 лютого російський десант висаджувався на гвинтокрилах у самих Олешках неподалік від АТБ. Саме в цей момент я зрозумів, що треба щось робити. Я намагався знайти якийсь зв’язок із частиною, але це було марно. Ніхто не відповідав. Хаос був страшний і серед цивільних, і серед військових. Ніхто не знав, що робити. Це словами не передати. Я зрозумів, що не зможу швидко вибратися, крім того, залишаються ще військовослужбовці.
Десь у березні військова частина вийшла на зв’язок та передала нас розвідникам з міста Одеси для координації. Але одного разу настав переламний момент. В той будинок, де ми винаймали житло, почали заселятися окупанти, перевіряючи всі квартири. Тоді ми зрозуміли, що все – пора виїжджати. Ми зв’язалися зі своїми координаторами й було ухвалено рішення – висуватися на Нову Каховку, а звідти – на Запоріжжя.
Юрій Армаш: Це були як звичайні люди, так і посадові особи, наприклад, вчителі, директори шкіл, підприємці. Їх було дуже багато. На початку квітня допомогу надавати не було чим взагалі. Це були якісь ганчірки, військова форма моя, яку я різав чи рвав та перев’язував рани. Але коли про мене дізналося цивільне населення Нової Каховки на волі, мені почали надходити передачі з медичним обладнанням. Російські військові були у цьому зацікавлені, тому що могли тоді собі більше дозволити.
Тому мене тримали у Новій Каховці аж чотири місяці, адже у них не було медичного забезпечення і медичного персоналу.
Мене неодноразово заводили до кабінету, де відбувалися катування, до мене приставляли військового, який дивився за мною, і в цей момент росіяни проводили на моїх очах катування людей, а після закінчення я надавав цим людям медичну допомогу.
Юрій Армаш: Близько тижня я молив і просив. Казав: «Достатньо. Я вже достатньо часу тут перебуваю. Будь ласка, відправте мене додому». В один прекрасний момент, коли я почув, що у росіян буде ротація, що вони будуть мінятися між собою, командир «Росгвардії» посприяв тому, що мене відправили до Криму.
Нас привезли в Крим, у якийсь навчальний військово-морський заклад. Там ми пробули з 19 серпня по 11 вересня. Там також були допити, але вже без катувань. З нами працювали Слідчий комітет та ФСБ, але не ті, які катували, а ті, які збирали інформацію і надавали її вище. І в один прекрасний момент у Слідчому комітеті мені повідомили, що якщо ми до кінця вересня не потрапляємо на обмін, то ми будемо направлені до Російської Федерації. Так і сталося.
Юрій Армаш: У Російській Федерації нас сортували на «червоних» і «зелених». «Червоні» — це ті, кому можна було щось інкримінувати, а «зелені» — це ті, які перебувають «на балансі» і чекають свого часу, коли їх РФ подасть у списки на обмін. «Червоних» на обмін не подавали, їх проводили по процедурі засудження. Мене віднесли до «зелених».
До «червоних» потрапляли військовослужбовці, які служать в артилерії, або снайпери, або розвідники. Таких було десь приблизно 20-25% з усіх військовополонених. До них було зовсім інше ставлення. Навіть якщо вони перебували в одному бараці чи одному підрозділі із «зеленими», їх все одного вирізняли. І адміністрація дуже багато собі дозволяла стосовно них.
Юрій Армаш: Коли я почав надавати допомогу і попросив допомогу в адміністрації колонії, аби мені надали медичні препарати, щоб вилікувати поранених, особисто на мені було зламано два гумових кийки. Мені сказали: «Ти сюди прибув надавати допомогу чи очікувати, коли тебе поміняють?».
Краще б я залишався у Новій Каховці й ховався б від мінометних обстрілів у камері чи під столом, ніж потрапити у колонію на території РФ.
Юрій Армаш: Коли нас тільки почали завозити, у колонії були тільки російські в’язні. Але коли цифра військовополонених перевалила за 200, адміністрацію було ухвалено рішення вивезти з колонії росіян. І колонія наповнилася лише українськими військовополоненими – як жінками, так і чоловіками. Їх було близько 400 осіб. Жінок тримали окремо, на поселенні.
Юрій Армаш: Інформація залежала від адміністрації. Від цієї ротації, до речі, залежало і те, хто приїде — чи приїдуть катівники, які знущаються, чи приїдуть ті, які будуть просто наглядати.
Я дізнався про інформацію, що потраплю на обмін, від людини, яка просто виконувала свої обов’язки. В один момент, коли ми прямували на обід до столової, викрикнули моє прізвище і до мене підійшов працівник колонії. Він запитав: «Хочеш, я зроблю тобі подарунок?». Я відповів: «Так». На свій страх і ризик, бо було таке, що після позитивних відповідей починали знущатися. Але він сказав, що мені пощастило і я скоро поїду додому.
Юрій Армаш: Коли я потрапив додому, я зіштовхнувся з такими ж самими проблемами — тут потрібно воювати, тільки по-своєму. Під час перебування у полоні, на жаль, у військовій частині я рахувався безвісти зниклим. І рахувався таким аж до липня 2023-го року, хоча був поміняний у квітні. Тільки у липні мені з частини надали довідку, що я звільнений з полону. І досі частина не реагує на мене як на військовополоненого, хоча я їм казав і кажу, що ми, ті, як повернулися з полону — не відпрацьований матеріал. Ми були й залишаємося військовослужбовцями. Але, на жаль, я перебуваю в очікуванні того, що військова частина повернеться до мене обличчям. Не тільки до мене і не тільки моя військова частина.
Нещодавно ми повідомляли, що незалежна міжнародна комісія ООН оприлюднила звіт про порушення прав людини та воєнні злочини РФ в Україні. Ідеться про зґвалтування, катування, депортації дітей та невибіркові напади. Співрозмовник Громадського радіо зауважив, що цей звіт «є доповненням до попередніх матеріалів».
Понад 90% як військовополонених, так і цивільних громадян зазнають катувань з боку російських окупантів або їхніх найманців.
