Про власне розслідування, пошук будь-якої інформації щодо викраденого в Бучі сина, Владислава Поповича, розповідає Тетяна Попович.
Владислав Попович — житель Бучі, цивільний заручник росіян. Опинився у неволі у березні 2022 року під час окупації міста.
Владислав з мачухою поїхав за продуктами, коли поверталися назад, потрапили під вогонь російського снайпера. Мачуха Владислава від отриманих поранень знепритомніла, а коли повернулася у свідомість, то хлопця біля неї вже не було. Владислав потрапив до рук росіян пораненим.
Тільки у вересні його мати отримала лист від сина про те, що він живий. Ймовірно, що Владислава утримують в СІЗО Курська.
Тетяна Попович: Я проводила своє розслідування і по шматочкам збирала інформацію. На початок вторгнення мене в Бучі не було. Заїхала тільки 7 квітня і почала своє розслідування. На щастя, мачуха Владислава вижила. За цією інформацією я почала розшуки. Приїхала на дамбу, де стався розстріл автомобіля, і почала шукати. Я знайшла свідка.
Розстріл стався 2 березня. Спочатку розстріляли машину. Коли вони вийшли з вашини — постріли продовжувалися. Працював снайпер. Владислав був поранений в ногу. Його мачуху поранили в щелепу і лопатку, від чого вона втратила свідомість. Тому вона не знайшла Владислава, коли прийшла в себе.
На початок мого розслідування ще була весна. Людей у місті було дуже мало. Вони повиїжджали, хто мав можливість. А біля одного з будинків я побичила генератор. Там був чоловік, який сказав, що так, був хлопчина, але він його не бачив. Проте знає того, хто бачив. Я зателефонувала свідку.
Свідок відповів, що знайшов Владислава 3 березня. Той лежав на мерзлій землі, дуже блідий, увесь в крові. Він його підняв, напоїв водою і пішов у будинок по ліки. У цей час розпочався обстріл. Тоді обстріли булі по 2-3 години. Цей чоловік махнув моєму сину, щоб той ховався. По закінченню обстрілу, він Владислава вже не знайшов.
Я продовжила шукати по всіх будинках — ніяких слідів. Я шукала через усі соцмережі, телебачення, куди тільки можна було. І ось 19 квітня звільнився хлопчина родом з Рубежівки, сусідній населений пункт. Він сказав, що не бачив Владислава, але постійно під час перекличок чув його прізвище. Цей хлопець запам’ятав прізвища людей з сусідніх населених пунктів і розповів родичам, що їхні рідні живі. Тому що коли була ексгумація, ми й тут шукали.
Потім, у вересні, мені надійшов лист, який ішов пів року. Він був датований 26 травня, а прийшов до мене 16 вересня. У листі було написано коротко: «Я вас люблю. Нас годують, медичну допомогу надають. Турбуйтеся про себе». Так, як і всі листи там пишуть — під диктовку.
І далі знову не було ніякої інформації, аж поки 3 січня цього року не відбувся великий обмін. Обміняли військового, який був крайньою людиною, що бачив мого сина. Вони півроку сиділи в одній камері. Потім їх розділили. Але звільнений військовий постійно чув Владислава по перекличкам, навіть 3 січня, у день обміну. Отже, станом на початок січня Владислав перебував у Курську, СІЗО №1.
Ми знайшли людей, які прихистили Владислава у Немішаєво. Як він потрапив туди — ми не знаємо. Люди побачили його знесиленим і побитим. Він сидів біля траси, по якій пройшла російська танкова колона. Ймовірно, його підібрали, побили сильно і скинули з танка.
Його прихистив чоловік. Рану Владислав перемотував сам. Тоді знайшли хірурга, але він нічого не міг зробити, бо це було осколкове поранення. Владислав дуже рвався додому. Чоловік дав йому милиці, і він пішов у невідомому напрямку. Теоретично, забрали його в полон близько 9-10 березня. За яких обставин він потрапив туди — ми не знаємо.
Читайте також: Наріман Джелял: що відбувалося в російському полоні?
Тетяна Попович: За свідченнями звільнених, етап був такий. Під селом Мороцьким, Микуличі були великі ями. Там знаходили наших хлопців, друзів Влада. Були могили поодинокі. Знайшли там наших сусідів, молодих хлопців, закатованих. Ми сподівалися, що вони в полоні, але влітку 2022 їх знайшли, а ДНК зівпало аж у 2023 році.
Усі ці люди, 78 осіб, були захоронені під табличками в Бучі. Деяких не впізнали родичі, деяких взагалі неможливо було впізнати, оскільки їх розкопували влітку 2022 року.
Затриманих росіяни везли спочатку на ці ями. Когось спочатку катували, когось розстрілювали. Хлопець, який розповів мені про Владислава, казав, що декілька раз їх хотіли розстріляти буряти. Але приходили російські офіцери і казали: «Не смійте, це наш обмінний фонд».
Потім їх відвозили на Гостомельський аеропорт. Їх утримували, катували у великих холодильних камерах. Там ми знайшли й розстріляних. З Гостомеля через Білорусію їх везли.
Не давали води по 5 діб. Хлопці дуже просили, на що окупанти сміялися: «Людина може прожити без води 8 діб, так що ще протягнете». Десь кинули одну пляшку води на 60 людей. Тримали їх в полі, на мерзлій землі. Хлопці відморожували собі руки, ноги.
З Білорусі літаком їх переправили до Курську.
Чоловік, який вийшов 3 січня, сказав, що зараз про них ніби всі забули, Їх уже не б’ють, з лютого 2023. Їх не випускають на прогулянки.
За пів року, скільки вони перебували в одній камері, на прогулянці були один раз — пів години.
Читайте також: Росіяни викрали діджея, що їхав рятувати з окупації друзів: історія Андрія Варварова
Тетяна Попович: Більше усього, розслідування ведуть родичі. Я подала заяву в поліцію, поліція передала її до СБУ. Там я не могла протягом двох років дізнатися прізвище свого слідчого.
Коли я щось дізнаюся, я телефоную в Червоний Хрест, НІБ, розповідаю, що нового — тоді це записують. Мене запитують: «Що ви знаєте нового?». Мені нічого нового не розповідають.
Я взагалі не розумію, що відбувається з цивільними. Дані десь збираються, але про цивільних усе замовчується. Коли нарешті буде хоч щось відомо? Не всі можуть боротися. Люди впадають в депресію. Вони зневірилися.
Я думаю, що треба стукати в усі двері і треба кричати про цивільних. І треба звертатися до третіх країн. За підтримкою третіх країн, я думаю, щось буде.
Коли я нічого не роблю, мені важче. Коли немає ніякої інформації. Дякую вам, що ви мене запросили, це мені надає сил. Тому що мені буде що розповісти сину, що я не просто сиділа.
Читайте також: Росіяни визнають, що утримують його без підстав — дружина викраденого з Бучі цивільного
